Держава реалізує права власності щодо ДП в інтересах загалу громадськості. Держава повиннаретельно оцінити та розкрити підстави володіння державною власністю та здійснювати їх регулярні перевірки та перегляд.
Члени громадськості, чия держава здійснює права власності, повинні бути кінцевими власниками підприємств державної форми власності. Це передбачає, що особи, які здійснюють права власності щодо підприємств державної форми власності, несуть обов'язки перед громадськістю, які відрізняються від фідуціарних обов'язків Наглядової ради перед акціонерами, та повинні діяти як довірені особи на користь громадськості. Високі стандарти прозорості та підзвітності повинні дозволити громадськості переконатися в тому, що держава здійснює свої повноваження у найкращих інтересах громадськості, а також що ресурси держпідприємств використовуються на основі принципів ефективності, сталого розвитку та основ володіння власністю.
У країнах-членах ОЕСР підстави для створення або підтримки права власності, що належить державі, зазвичай включають один або кілька з наступних пунктів: (1) постачання публічних товарів або послуг, коли знаходження підприємства в державній власності є більш ефективним або надійним порівняно з тим, коли постачальниками товарів чи провайдерами послуг виступають державні установи чи приватні оператори; (2) діяльність природних монополій, де регулювання ринку є недоцільним або неефективним; та (3) підтримка обмежених економічних та стратегічних цілей у національних інтересах, таких як збереження певних галузей або секторів у національній власності або підтримка збанкрутілих компаній, що мають системне значення. Такі підстави мають бути чітко визначені, підлягати періодичному перегляду у розумні терміни. Перегляд повинен проводитись відповідно до високих стандартів підзвітності перед відповідними представницькими органами, а результати мають бути прозорими для громадськості. Підприємства державної форми власності не повинні бути обтяжені цілями державної політики, не пов'язаними із сферою діяльності держпідприємств та підставами володіння власністю. Визначення цілей має здійснюватися на принципах прозорості та суворої підзвітності.
I.A. Кінцевою метою державного володіння підприємствами має бути ефективна та стійка максимізація їхньої довгострокової вартості для суспільства.
Ролі, які розподілені між держпідприємствами, та обґрунтування, що лежать в основі прав власності на держпідприємства, кардинально відрізняються один від одного залежно від країни. Однак передова практика вимагає, щоб уряди розглянули питання та висловили думку про те, яким чином будь-яке підприємство ефективно та стійко збільшує довгострокову вартість для своїх акціонерів та представників громадськості, які є його кінцевими власниками. З метою ухвалення поінформованого рішення про створення чи збереження підприємства у власності держави уряд повинен розглянути питання про те, чи можна досягти більш ефективного розподілу ресурсів в інтересах громадськості за допомогою альтернативної структури власності або за допомогою таких заходів як регулювання, субсидії, податки, державні закупівлі, концесії. чи створення державних установ.
Коли очікується, що підприємства державної форми власності досягатимуть цілей державної політики, у тому числі шляхом виконання зобов'язань щодо надання державних послуг, виникає низка питань, пов'язаних з ефективністю. Обслуговування громадськості відбувається найкращим чином, коли надання послуг здійснюється на основі принципів ефективності, прозорості та сталості, і коли альтернативне використання тих самих фінансових ресурсів не могло призвести до вищої якості послуг. Такі питання повинні допомогти директивним органам при виборі варіанта з використанням підприємств державної форми власності як засобу досягнення цілей державної політики, включаючи зобов'язання з надання державних послуг. Коли підприємств державної форми власності здійснюють господарську діяльність, то вони найкраще служать громадським інтересам шляхом максимізації довгострокової вартості на стійкій основі та генерування належного потоку виручки для національного казначейства.
I.B. Уряд має розробити майнову політику. Політика повинна, зокрема, визначати загальні обґрунтування та цілі володіння державним майном, роль держави та інших акціонерів в управлінні держпідприємствами, те, як держава реалізовуватиме свою майнову політику, а також відповідні ролі та обов'язки державних відомств, задіяних у її реалізації.
Для того, щоб держава чітко позиціонувала себе як власника, вона повинна роз'яснити і розставити пріоритети щодо підстав володіння державним майном за допомогою розробки чіткої та докладної майнової політики. В ідеальній ситуації майнова політика має набути форми короткого, політичного документа, що підписується на високому рівні, в якому були б відображені загальні підстави та цілі володіння держпідприємствами та окремими (материнськими) держпідприємствами, роль держави та інших зацікавлених осіб в управлінні держпідприємствами, спосіб реалізації державою своєї майнової політики, а також відповідні ролі та обов'язки державних установ, що беруть участь у її реалізації. У деяких країнах може виникнути потреба закріпити в законодавчій базі основу володіння майном та майнову політику, яка також охоплює інші питання, пов'язані з роллю держави як власника.
Майнова політика має бути доведена до відома громадськості та всіх органів державного управління, які здійснюють права власності або іншим чином беруть участь у реалізації державної майнової політики. Це дасть підприємствам, ринку та широкій громадськості певний рівень передбачуваності та чітке розуміння спільних цілей держави як власника, та її ролі як акціонера. Майнова політика має бути доступною у легкодоступному цифровому форматі.
Майнова політика повинна, серед іншого, визначати портфель підприємств державної форми власності, включати цілі держави як власника, такі як створення довгострокової вартості, досягнення цілей державної політики або стратегічні цілі, такі як збереження певних галузей промисловості, що перебувають у національній власності, а також економічні, екологічні та соціальні цілі. Роль держави полягає у визначенні підстав володіння державним майном, і у будь-якому разі це підстави мають бути чітко визначені для кожного держпідприємства. У випадках, коли цілі держави щодо її портфеля держпідприємств можуть перетинатися з однорідним конкурентним середовищем, держава повинна обмежити будь-які відхилення за допомогою пом'якшуючих заходів та повністю розкрити причини, обґрунтування та масштаби можливих відхилень у однорідному конкурентному середовищі, особливо якщо вони можуть негативно вплинути на зарубіжних конкурентів. Високий рівень прозорості відіграє важливу роль у виявленні та запобіганні преференційному режиму.
Також політика у сфері прав власності повинна включати докладнішу інформацію про спосіб здійснення прав власності через державну адміністрацію, включаючи повноваження та основні функції власника майна, а також ролі та обов'язки всіх державних відомств, які здійснюють права державного власника майна. Також слід згадати та синтезувати основні компоненти будь-яких політик, законів та нормативних актів, що можуть застосовуватися до підприємств державної форми власності, а також будь-яких додаткових методичних рекомендацій щодо здійснення державою прав власності. У відповідних випадках держава також повинна включати інформацію про свої пріоритети реформ та/або плани та політику щодо приватизації підприємств державної форми власності, а також визначити перелік держпідприємств, до яких застосовується ця політика.
Численні та суперечливі або нечіткі підстави чи цілі володіння державною власністю можуть призвести або до дуже пасивного виконання функцій власності, або, навпаки, призвести до надмірного втручання держави у питання чи рішення, які слід залишити на розсуд підприємств державної форми власності.
I.C. Майнова політика повинна регулюватися відповідними процедурами підзвітності перед відповідними представницькими органами та має бути опублікована для громадськості. Уряд повинен регулярно переглядати свою майнову політику та проводити оцінку її реалізації.
Майнова політика в ідеалі має розроблятися на загальнодержавній основі відповідним власником майна. У рамках розробки та оновлення державної майнової політики уряди повинні належним чином використовувати інститут громадських слухань, які повинні включати повідомлення та витребування думки широкої громадськості або її представників. Також, зокрема, вони мають повсюдно проводити консультації з представниками приватного сектору, включаючи інвесторів та провайдерів послуг на ринку, а також представників профспілок. Ефективне та своєчасне використання громадських слухань може відігравати важливу роль у стимулюванні прийняття майнової політики учасниками ринку і ключовими зацікавленими особами та підвищенні рівня прозорості. Розробка майнової політики може також включати проведення консультацій з усіма відповідними державними відомствами, наприклад, відповідними законодавчими або парламентськими комітетами, державною ревізійною установою, а також відповідними міністерствами та директивними органами.
Майнова політика має перебувати у громадському доступі та широко поширюватися серед відповідних міністерств, відомств, Наглядових рад і керівництва підприємств державної форми власності, органів законодавчої влади. Зобов'язання держави можна ще більше посилити, покладаючись на належні механізми нагляду та підзвітності перед відповідними представницькими органами, такі як регулярне схвалення законодавчими органами та забезпечення періодичних перевірок.
Держава повинна прагнути бути послідовною в контексті своєї майнової політики та намагатися не змінювати надто часто загальні обґрунтування наявності державної власності. Однак, обґрунтування та цілі можуть розвиватися з часом, у цьому випадку майнова політика має бути скоригована відповідним чином. Залежно від національної специфіки найкраще включити перевірки чи перегляд власності підприємств державної форми власності у межах державного бюджетного процесу, середньострокових фінансових планів або відповідно до електорального циклу. Такі перевірки можуть бути засновані на оцінці реалізації майнової політики і можуть включати порівняльний аналіз і перевірку контрольних показників держпідприємств, використання зовнішньої оцінки та забезпечення того, щоб сама політика ґрунтувалася на прозорих цілях. У ході проведення оцінки також слід розглянути питання, чи є державна власність, як і раніше, найкращим інструментом захисту суспільних інтересів.
Будь-які зміни у майновій політиці, у тому числі разового характеру, мають бути розкриті повністю та прозоро на момент зміни, включаючи обґрунтування необхідності таких змін.
Як правило, слід уникати разового спеціального втручання, але такі заходи можуть бути необхідні, наприклад, при наданні державної підтримки у надзвичайних ситуаціях. У цьому випадку необхідно забезпечити, щоб надзвичайні заходи не перетворилися на більш тривалу структурну підтримку без довгострокового обґрунтування у майновій політиці, а також щоб короткострокові заходи реагування на кризові ситуації не призводили до ненавмисних та невиправданих негативних наслідків для конкуренції та торгівлі у середньо- та довгостроковій перспективі. Урядам слід спиратися на передовий міжнародний досвід та діяти відповідно до міжнародних угод про державну підтримку. Антикризові заходи повинні забезпечувати цілісність та прозорість, містити план виходу після закінчення надзвичайної ситуації, передбачаючи із самого початку заходи щодо перегляду наслідків втручання.
I.D. Державі слід визначити підстави для володіння окремими підприємствами з державною участю та періодично їх переглядати. Підстави володіння майном та будь-які цілі державної політики, які мають бути досягнуті окремими підприємствами з державною участю або групами підприємств з державною участю, мають бути чітко пов'язані з їх основними видами господарської діяльності, санкціоновані відповідними державними органами та публічно розкриті.
Обґрунтування володіння окремими підприємствами або, залежно від обставин, типами підприємств, може змінюватись. Наприклад, іноді окремі групи підприємств перебувають у володінні держави внаслідок виконання ними важливих державних послуг, а інші групи залишаються у володінні держави зі стратегічних причин або тому, що вони провадять діяльність у сфері природних монополій. Іноді, щоб прояснити відповідні підстави наявності підприємства у державній власності, слід класифікувати ці підприємств державної форми власностіза окремими категоріями та визначити застосовні обґрунтування відповідно. Такі підстави володіння повинні піддаватися періодичному перегляду та публічному розкриттю. Якщо такі підстави володіння можна знайти в установчих документах та регулюючих правових інструментах держпідприємства, держава як власник має забезпечити належне розкриття таких документів.
Іноді від підприємств державної форми власності очікують досягнення цілей державної політики. Ці цілі мають бути чітко визначені та узгоджені з національними законами та правилами, а також міцно пов'язані з основним напрямом діяльності підприємств. Крім того, суспільні інтереси, яким покликані сприяти цілі державної політики, мають бути зрозумілими та прозорими. Цілі державної політики також можуть бути включені до корпоративних статутів і згодом перенесені держпідприємствами до їхньої корпоративної стратегії. Ринок, недержавні акціонери та широка громадськість повинні отримати чітку інформацію про характер і масштаби цих зобов'язань, а також про їхній загальний вплив на ресурси та економічні показники підприємств державної форми власності і, де це можливо, про їхній вплив на ринок.
Країни також розрізняються і за державними органами, які уповноважені повідомляти держпідприємства про конкретні цілі державної політики. У деяких випадках такі повноваження має тільки організація-власник. В інших випадках законодавчий орган може встановлювати такі зобов'язання у рамках законодавчого процесу. В останньому випадку важливо забезпечити створення належних механізмів для консультацій та підзвітності між законодавчим органом та державними органами, які здійснюють права власника щодо держпідприємств, щоб забезпечити належну координацію та не допустити порушення незалежності власника майна.