Визначення підприємства державної форми власності (ДП). Будь-яке підприємство, визнане національним законодавством як підприємство і у якому держава здійснює права власності чи контролю, має розглядатися як держпідприємство. До них відносяться акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з обмеженою відповідальністю на основі акцій (змішані товариства). Крімтого, статутні корпорації, що підлягають правовому регулюванню за спеціальним законодавством, повинні розглядатися як підприємства державної форми власності, якщо їхні цілі та діяльність, або значна частина їхньої діяльності, мають ознаки господарської діяльності.
Власність чи контроль. Керівні принципи застосовуються до держпідприємств, що належать державі та/або контролюються нею. Власність включає пряме володіння мажоритарним пакетом акцій і, за умови наявності контролю, включає інші види прямої та непрямої власності. Контроль може здійснюватися, якщо організація-власниксуб’єкт володіння (або кілька суб’єктів володіння, що діють узгоджено):
Еквівалентний рівень контролю може бути зумовлений різними юридичними чи фактичними механізмами, що впливають на прийняття рішень. Це може включати правові положення, корпоративні статути, а також приватно-правові чи публічно-правові угоди, які забезпечують постійний державний контроль над підприємством, включаючи право вето з питань, що надають державі можливість впливати на прийняття рішень. Це може реалізовуватись через право держави призначати більшість членів Наглядової ради або еквівалентного органу управління, повноваження призначати генерального директора, або іншим чином контролювати ухвалення суттєвих рішень підприємством. Контроль також може здійснюватися за допомогою переважного та довгострокового використання права власності або права використання всіх чи суттєвих частин активів підприємства, а у виняткових випадках – за допомогою прав чи договорів, які надають вирішальний вплив на комерційні чи інші рішення підприємства.
Питання, чи надає держава такий вирішальний вплив, можливо, доведеться вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин конкретної справи. Наприклад, питання про те, чи є спеціальні права, акції чи правові положення (у деяких країнах іменовані «золотою акцією») формою контролю, залежатиме від обсягу відповідних повноважень, якими наділена держава. Крім того, міноритарна власність держави може вважатися такою, що підпадає під дію Керівних принципів, якщо додаткові фактори вказують на те, що підприємство контролюється державою, наприклад, якщо корпоративна чи акціонерна структури підприємства передають ефективний контрольний вплив державі (наприклад, через акціонерні угоди) або у випадках, коли прямі та непрямі частки участі об'єднуються для здійснення контролю. Монопольні права, надані державою підприємству, можуть в окремих випадках призвести до встановлення фактичного контролю з боку держави. І навпаки, вплив держави на корпоративні рішення, здійснюване у вигляді bona fide регулювання, зазвичай не розглядається як контроль.
Підприємства, які не підпадають під вищевказані критерії і в яких уряд передає права голосу, що належать їм опосередковано через управляючих активами або інституційних інвесторів, таких як пенсійні фонди, також не вважатимуться підприємствами з державною участю. Для цілей цих Керівних принципів підприємства, які перебувають у власності або під контролем держави протягом обмеженого та чітко визначеного терміну внаслідок банкрутства, ліквідації, зовнішнього або довірчого управління майном, зазвичай не вважаються підприємствами з державною участю. Різні засоби здійснення державного контролю також породжують різні проблеми, що пов'язані з управлінням. У Керівних принципах термін «державна власність» розуміється як належний державі чи контрольований державою, а термін «держпідприємство» розуміється як підприємство, що перебуває у власності держави або контрольоване ним, якщо не зазначено інше.
Структури корпоративних груп. Підприємства державної форми власності також можуть належати державі або контролюватись нею через структури корпоративних груп, такі як материнські держпідприємства або аналогічна юридична особа, або холдингову компанію, що перебуває у державній власності. Визначення контролю у структурі корпоративної групи має бути зроблено на кожному рівні, що може вимагати детальної оцінки. У структурах корпоративних груп права материнського держпідприємства аналогічні правам будь-якої материнської компанії (приватної чи публічної) стосовно своїх дочірніх компаній. У таких випадках деякі положення Керівних принципів стосовно «суб’єктів власності » будуть застосовуватися до материнських держпідприємств, а не безпосередньо до держави. У кожному випадку це відображено у примітках.
Господарська діяльність. Під господарською діяльністю розуміється пропозиція товарів чи послуг на певному ринку, яка може, принаймні, у принципі, здійснюватися приватним оператором з метою отримання прибутку. Структура ринку (тобто, незалежно від того, характеризується вона наявністю конкуренції, олігополії чи монополії) не є вирішальним чинником визначення того, чи є діяльність господарською. Обов'язкові користувацькі збори, що стягується державою, зазвичай не повинна розглядатися як продаж товарів і послуг на ринку. Здебільшого господарська діяльність здійснюється на ринках, де вже має місце конкуренція з іншими підприємствами, чи конкуренція може мати місце з урахуванням існуючого законодавства та нормативно-правового регулювання.
Комерційні фактори. Комерційні фактори означають питання ціни, якості, доступності, реалізованості, транспортування та інших умов купівлі або продажу, чи інших факторів, які зазвичай враховуються при прийнятті комерційних рішень приватним чи іншим підприємством, яке діє в умовах ринкових відносин у відповідній комерційній діяльності чи галузі.
Цілі державної політики. Цілі державної політики – це цілі, які приносять користь громадським інтересам у межах відповідної країни. Вони можуть включати виконання зобов'язань щодо надання державних послуг, а також інші спеціальні зобов'язання, прийняті у суспільних інтересах, які можуть бути встановлені на додачу до цілей фінансової діяльності. У багатьох випадках цілі державної політики в іншому випадку могли б бути досягнуті через державні установи, але були передані держпідприємству з міркувань ефективності або з інших причин.
Зобов'язання щодо надання публічних (громадських) послуг (ЗПП). ЗПП – це зобов'язання, що покладаються на постачальників державних послуг з метою забезпечення належного доступу передбачуваних користувачів до основних економічних чи соціальних послуг, які не можуть бути надані ринком або у формі, достатньої для виконання ЗПП з комерційних міркувань. Хоча структура та механізми реалізації ЗДП можуть відрізнятися залежно від країни, ЗПП можуть, наприклад, складатися з вимог щодо універсального обслуговування та/або доступності, що пред'являються до постачальників публічних (громадських) послуг.
Органи управління держпідприємствами. Структури Наглядових рад та їх регламенти різняться як усередині країни, так і між країнами. У деяких країнах існують дворівневі Наглядові ради, коли різні органи наділені наглядовими (невиконавчими) та управлінськими функціями. Такі системи зазвичай включають «наглядову раду», що складається з членів Наглядової ради, які не є виконавчими особами, часто включаючи представників працівників, та «правління», що повністю складається з керівників. В інших країнах існують «унітарні» Наглядові ради, до яких входять виконавчі та невиконавчі директори. Керівні принципи не підтримують жодну конкретну структуру правління, визнаючи, що обидві системи можуть сприяти досягненню рекомендацій, що містяться в них, які орієнтовані на результати.
Керівні принципи можуть застосовуватися до будь-якої структури Наглядової ради, на яку покладено функції з управління підприємством та здійснення контролю за управлінням. У звичайній дворівневій системі, яка існує в деяких країнах, термін «Наглядова рада», що використовується в Керівних принципах, відноситься до «спостережної ради», а термін «ключові керівники» стосується «правління».
Багато Наглядових рад включають «незалежних» директорів, але обсяг і визначення незалежності значно різняться залежно від національного законодавства та кодексів корпоративного управління. У широкому розумінні під незалежними членами Наглядової ради розуміються фізичні особи, у яких відсутня будь-яка матеріальна зацікавленість (включаючи отримання винагороди прямо чи опосередковано від підприємства чи його групи, крім гонорару директора); або відсутні відносини з підприємством (невиконавчими членами Наглядової ради), державою (державними службовцями, посадовими особами, виборними посадовими особами), його керівництвом та іншими великими акціонерами, а також із установами та зацікавленими групами осіб, які мають прямий інтерес у діяльності держпідприємства, що може призвести до конфлікту інтересів, який може поставити під загрозу їхнє об'єктивне судження. Незалежні члени Наглядової ради повинні обиратися на основі їх заслуг, мати незалежне мислення та достатню компетенцію для виконання обов'язків членів Наглядової ради.
Термін «голова» використовується в Керівних принципах для позначення голови Наглядової ради в унітарній системі та голови наглядової ради у дворівневій системі. Головний виконавчий директор (генеральний директор), як правило, є найвищою посадовою особою підприємства (наприклад, головою правління у дворівневій системі), відповідальною за управління діяльністю підприємства та реалізацію корпоративної стратегії. Генеральний директор має бути підзвітний Наглядовій раді в унітарній системі та наглядовій раді у дворівневій системі.
Публічні підприємств державної форми власностідержавної форми власності. Деякі розділи Керівних принципів спеціально орієнтовані на «публічні підприємствадержавної форми власності». "Публічні підприємства державної форми власності" означає державні підприємства, чиї акції котируються на біржі. У деяких країнах підприємства державної форми власності, які випустили привілейовані акції, біржові боргові цінні папери та/або аналогічні фінансові інструменти, також можуть розглядатися як публічні. Застосування Керівних принципів до публічних підприємств державної форми власності також має забезпечити сумісність із Принципами корпоративного управління G20/ОЕСР та структурами корпоративного управління для публічних компаній, які можна застосувати.
Суб’єкт, що виконує функцію держави-власника (організація-власник). Організація-власник. Організація-власникОрганізація-власник - це державна структура, яка відповідає за здійснення функцій власника чи прав власника у межах підприємств державної форми власності. Організація-власник може означати або єдине відомство з управління державним майном, координуючий орган, державне міністерство або іншу державну установу, що відповідає за здійснення прав власності щодо державного майна. Крім того, держави можуть здійснювати свої права власності або контролю через корпоративні структури, такі як державні холдингові компанії (ДХК).
У Керівних принципах та Примітках термін «організація-власник» використовується без шкоди для вибору моделі власності. У тих випадках, коли особи, які приєдналися до Керівних принципів, не призначили державну установу або ДХК, яка виконує основну роль власника, це не порушує застосування інших рекомендацій, якщо не вказано інше.
Зацікавлені сторони. Термін «зацікавлені сторони» зазвичай стосується зацікавлених сторін, які не є акціонерами, і включає, зокрема, працівників, кредиторів, клієнтів, постачальників та спільноти, яких це торкається.
